19 серпня
На самому осонні біля Центральної аптеки стояла немолода жінка. Вона трималася рукою за лівий бік грудей і важко дихала. На обличчі у неї було написано: «Мені дуже погано!». Коли я, проходячи неподалік і звернувши на неї увагу, пригальмував, вона повернула до мене гордовите лице, яке і в старості не втратило свого шарму (все життя була учителькою — чомусь промайнула думка) і тихо попросила: «Мені не вистачає трохи грошей на валідол. Не могли б ви допомогти?» Боже мій, про що мова?! Що ми, не люди? Перше, що трапилося під руку — двогривнева купюра — з мого портмоне миттю перекочувало до жінки. Та подякувала низьким, але вишуканим нахилом голови, увінчаної шапкою красивого сивого волосся.
Смачний плювок на землю і злорадну усмішку на фізіономії чоловіка, котрий торгував поряд книгами, зі своїм вчинком я абсолютно не співвідніс. Душа співала: це лише невикурена пачка сигарет, а я, можливо, людину від смерті врятував. Скільки народу, мабуть, пройшло повз неї, а я не лишився осторонь, допоміг. Може, не такий уже я й поганий? Може, не таке вже погана й життя це, якщо є у ньому люди, що потребують допомоги, і люди, котрі можуть допомогти?
Робочий день пролетів на одному подихові, наче мить. У сутінках я повертався додому повз Центральну аптеку. Немолода жінка з лицем учительки, що і в старості не втратило гордовитого шарму, не впізнала мене. Тримаючись рукою за лівий бік грудей і важко дихаючи, вона, коли я, приголомшений, стишив біля неї крок, сказала: «Мені не вистачає трохи грошей на валідол. Ви не могли б допомогти?».
Ось і в мене заболіло серце.
