Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

ЩОДЕННИК

9 серпня, 2000 - 00:00


9 серпня

Уголос про це говорити не хочеться. А от подумати можна. І відразу з’являється висновок: ми стали злішими. Ми — це люди. Життя дедалі більше нас робить жорстокішими. Обставини останнього десятиріччя відучили нас сприймати загальнолюдські норми моралі як щось природне. Ми потроху звикли до зла, і воно стало повсякденністю. Пограбували обмінний пункт — буває. Побили людину — що ж, шкода. Обікрали квартиру — не пощастило. Хтось зробив добро? Та облиште, невже!

Зустрів знайому — листа несе начальнику АТП. Ні, не скаргу, а вдячність: новий водій на околичному автобусному маршруті, на відміну від попередника, який «штовхав» бензин «наліво» і відсиплявся на кінцевій зупинці, графіка суворо дотримується. Бачить стареньку, яка підбігає, — двері перед носом не зачинить, дочекається. Фраза з листа: «Навіть дивно, що іще залишилися такі люди».

А от стаття з районної газети. З подібним захопленням і здивуванням 1961 року писали про політ Юрія Гагаріна. Що ж сталося? Кіоскер продала парубкові журнал, який перед цим брала читати її подруга. Та увечері прибігає зі сльозами: в журналі вона залишила $250. Усе? Пиши пропало? Ні. Вранці парубок прийшов, повернув три зелені купюри. І геть відмовився від однієї у вигляді винагороди. «Такі ось бувають люди. І не подумаєш», — закінчується допис у районці.

Адже була колись Самуїлом Маршаком написана «Розповідь про невідомого героя». Пожежники, міліція, фотографи марно розшукували парубка років двадцяти «у футболці і кепці», який не побажав стати знаменитістю. Він урятував людей від загибелі у вогні і зник. «А чи треба його розшукувати?» — запитує поет. Адже в нас кожен готовий творити добро не задля слави, а на поклик душі.

Змінилися, змінилися часи. Ми стали дивуватися доброті.

Валерій БОЯНЖУ
Газета: