21 червня
Якось зустрів на автобусній зупинці свого давнього знайомого, професора одного з вузів. На відміну від багатьох своїх колег, він навіть у нинішній вельми несприятливий для досліджень час зміг випустити декілька книжок. Я не бачив свого знайомого вже понад рік і зрадів несподіваній зустрічі. Хвилин із десять ми порозмовляли з ним про життя, про його нову наукову роботу, і тут я помітив, що сивий учений чимось дуже збентежений. Він переступав з ноги на ногу і смикав держака сапки, що бувала в бувальцях. Потім не витримав і став виправдовуватися. — Ви знаєте, я ніколи не любив працювати на землі, навіть дачі не мав. Однак нині продукти такі дорогі, і ми із дружиною вирішили взяти город. Не знаю, що вийде, адже досвіду зовсім немає, однак співробітники кажуть, що можна забезпечити сім’ю овочами хоч би на півроку. Ураховуючи зарплату наукового працівника, — це справжнє щастя. А взагалі, городи — це жах. У нас на кафедрі раніше між собою викладачі вели мову про науку, політику, літературу, тепер дедалі більше про сподівання на врожай та про сорти насіння. Сумно.
Старий професор зітхнув і попрощався. Його чекали грядки з морквою та картоплею, які вимагають невсипущої уваги. Однак на відміну від недописаної книги овочі нададуть можливість моєму знайомому істотно різноманітити своє меню, на відміну від наукових трудів, за які в нас платять ой як мало...
