13 червня
Коли я вперше побачила її, вона здалася зухвалою та самозакоханою. Проте обставини змушували до спілкування. Якось, їдучи на роботу, я зустріла її в метро. Піднімаючись ескалатором, я почула від неї слова, які врізалися мені в пам’ять: «Я знаю, що не подобаюся тобі, але побачиш, ми ще станемо подругами». На той час я думала, що досить добре розбираюся в людях, і завжди покладалася на перше враження. Я усміхнулася, але не прийняла на віру її слова.
Три роки ми були найкращими подругами. Виявилося, що ми маємо безліч спільних зацікавлень: художні виставки, рок-концерти, піші прогулянки. Пам’ятаю, як, гуляючи в Голосіївському парку, разом відкрили перший рок-клуб...
Через досить відчутну різницю у віці — шість років — та чималий життєвий досвід вона стала для мене своєрідним учителем. Їй я могла розповісти все. На безліч, здавалося б, недолугих запитань у неї знаходилися переконливі відповіді, в скрутних обставинах — поради. Її життя переважно складалося із крайнощів та кардинальних змін: із втратою роботи в нього увійшла чорна смуга. Однак час минув швидко, і невдовзі вона потішила мене двома добрими звістками: пропонували перспективну роботу в банку та руку і серце — кохана людина.
Телефонний дзвінок. Ніби струм пройшов по всьому тілу: її більше немає. Загинула за трагічних обставин: сталася аварія на залізниці. Нестерпно боляче втрачати друзів. Такої миті все на світі здається марним. Однак я точно знаю, що наша зустріч не була випадковою. І я вдячна за неї Богові. За те, що завдяки саме їй я багато в чому змінила своє ставлення до людей. І доки існують «наші» місця, я пам’ятатиму...
