27 травня
Якось на вулиці я зустрів свою давню знайому, яку давно не зустрічав у місті. На моє запитання про те, чим вона займалася останнім часом, знайома радісно розповіла, що їй дуже пощастило, вдалося потрапити до Італії, де вона півроку доглядала за старенькою. Платили тисячу доларів на місяць. Ось тепер приїхала, щоб організувати переїзд чоловіка до далекої країни.
Моїй знайомій робота подобається. На Батьківщині вона посідала досить великий пост у одній з державних організацій. Керівництво було нею задоволене. Я не утримався і спитав, чи не шкода було кидати керівну роботу заради посади сиділки.
— Ні. Я заробляла на місяць, якихось двадцять-тридцять доларів. Звичайно, що цікава робота — це добре, але підростають діти, їх треба вчити, а це дуже дорого, та й просто хочеться нормально пожити, не відмовляючи собі в найнеобхіднішому. А як це зробити в нас чесно працюючи?
Я не знав, що відповісти моїй знайомій. Говорити про те, що її знання і навички могли б допомогти державі — якось язик не повертався, бо ж ця сама держава оцінила її місячну працю в ціну одного обіду в хорошому ресторані. Ось і залишається моїй знайомій, як і багатьом тисячам не найдурніших наших співгромадян, шукати можливості поїхати туди, за кордон заробляти гроші важкою і некваліфікованою працею частіше за все — нелегально, побоюючись поліції, яка в будь-який момент може вислати їх з країни, а то просто запроторити до в’язниці. Сумно...
