Україна має пишатися здобутками достойників, світоглядна відвага яких давно дозволила їм винести присуди науковій недостатності марксизму. Проте їхні вердикти — і досі terra incognita світової економічної думки й освіти. Ця невідомість украй небезпечна: адже людство ще не вийшло із зони ризику вкотре потрапити під вплив кривавих утопій.
«Наріжний камінь» (яким іменують теорію додаткової вартості) з підвалин марксизму першим почав вивалювати доктор Сергій Подолинський. Український новатор показав, що праця не витворює матерії, а «продуктивність праці може полягати лише в тому, що щось — теж не створене працею, прибуває до певного предмета. Се щось ... — власне, енергія». Академік Володимир Вернадський підтвердив фундаментальність положень про поновлювану енергію та живу речовину, керованість яких людським розумом і спрямованою розумом працею витворює додаткові блага.
Критику вад політичної економії через кілька десятиліть продовжив Петро Григоренко. П’ять або шість разів простудіювавши «Капітал», він дійшов висновку: «додатковою вартістю може стати лише додаткова енергія». Генерал-правозахисник виніс вирок доктрині К. Маркса, котрий «відволік увагу своїх послідовників від того єдиного джерела, яке творить життя на Землі».
Майже півстоліття «лупав скалу» домарксистських, марксистських та постмарксистських економічних доктрин поет-шістдесятник Микола Руденко. Він довів недостатність і хибність того тлумачення субстанції вартості, яке зробило ХХ століття найкривавішим періодом земної історії, а нині загрожує планетарним занепадом чи навіть загибеллю цивілізації.
Та не лише завдяки викриттям недостатності й неспроможності політичної економії вердикти українських сміливців такі важливі для людства. Дійсно потужним є внесок наших подвижників у золотий фонд світової економічної науки, «від якої, — слушно зазначає М. Руденко, — залежить життя на Землі». Їхня розбудовча місія має бути продовжена: нам належить творити науку, завдяки якій життя на планеті триватиме.
