20 травня
У тролейбусах завжди тиснява. Це аксіома, як, наприклад, те, що через дві точки можна провести лише одну пряму. Цьому є, зрозуміло, раціональне пояснення — тут вам не Європа, де автомобіль дійсно не розкіш, та й тролейбусний парк у місті (країні) постарішав і поменшав. Але все одно набридає.
Сьогодні також тиснява. Всім треба на роботу. Жінці — з вигляду типовій радянській домогосподарці — кудись треба більше за всіх. Вона люто проштовхується в натовпі, що зібрався біля дверей. Натовп не піддається, тому двері не зачиняються. «Громадяни пасажири...» — втретє починає «віщати» водій. Жінка кричить: «Товариші, та посуньтеся ж там, всередині!» Всередині тролейбуса і справді зовсім не тісно. Однак «товариші всередині» не реагують. Нарешті жінка (соромно, але так і хочеться сказати «тітка») пробирається в ту ж «середину» і стає, тримаючись за поручень, з виглядом римського легіонера, що прорубався один крізь натовп диких германців.
На наступній зупинці двері зачинити знову не вдається. Водій нервово обіцяє «затримати машину», а якісь люди з авоськами, юрмлячись і штовхаючись, кричать:
— Ей, громадяни, потісніться там, всередині!
Та сама жінка, в принципі, може потіснитися як мінімум на два кроки вільного простору. Теоретично. Практично вона нагадує вже когось iз тих римлян, котрі втрьох утримували якийсь міст проти сотень тих, котрі атакували. Жінка не відступає ні на йоту, як і всі інші пасажири «всередині». Звичайно, у психологів і цьому є раціональне пояснення — «особиста територія індивідуума» або щось у цьому роді. Але іноді думаєш, що, будь ми хоч трохи ближче одне до одного, було б не так погано.
З цими думками якось раптом помічаєш, що й сам з усієї сили тримаєшся за поручень.
