22 квітня
Автобус на п’ять хвилин зупинився на станції в Коростишеві. Одразу ж у салон потяглася вервечка жінок з пахучими кошиками. Одна пропонувала біляші, друга — пиріжки з картоплею, третя — з сиром та з повидлом.
— Невже ніхто не бажає? — ще й ще раз перепитувала лідерка цієї процесії.
Жоден з нечисленних слухачів не поворухнувся.
Підприємливі пиріжечниці вийшли ні з чим.
— А може, хтось сьогодні ще й не снідав, — сумно сказала котрась пасажирка.
— А може, хтось уже п’ять місяців пенсію не отримує, — почав заводитись інший.
Ніхто їх не підтримав. Може, то люди зітхнули, може — автобус. Усі задумливо відвернулись кожен до свого вікна.
То був тактичний прорахунок.
Якийсь модник, проходячи біля нашого автобуса, звернувся до однієї з тих жіночок, котрі торгували, і та за одержану гривню не лише вибрала найкращого пиріжка, а ще й акуратненько розкришила його на асфальті для «суперменового» пса.
Автобус рушив.
— А він того біляша так і не доїв, — неголосно повідомила всім та, котра не снідала.
