19 квiтня
Я щовесни, проїжджаючи центром міста, бачу одну й ту ж картину: на проїжджій частині вовтузяться групи людей у робах. Вони ремонтують дорожнє покриття. Нічого дивного у цьому, певна річ, немає. Однак я помітив, що з року в рік робітники вовтузяться на одних і тих самих ділянках траси, заливаючи смолою і засипаючи щебенем ями, які утворилися за зиму.
Я довго дивувався — невже не можна зробити дорогу так, щоб вона обійшлася без ремонту хоча б кілька років. Потім зрозумів, що для ремонтників сенсу так робити немає. Бо тоді кому ж вони будуть потрібні? Звичайно, якби у нас вкладалися значні кошти у шляхове будівництво, то фахівцям знайшлася б робота. Та, на жаль... У таких умовах ремонтникам тільки й залишається робити так, щоб у їхній праці були життєво зацікавлені всі. Мені можуть заперечити — що просто немає нових технологій у шляховиків і бракує коштів на якісний ремонт.
Все це так, однак я переконаний, якби всі були зацікавлені у кінцевому результаті, у нас не простоювала б левова частка промисловості, бурхливо розвивалося б сільське господарство і будівництво. А так щовесни групи робітників тут і там латають асфальт, знаючи, що і наступної весни їм доведеться на цьому ж місці робити те ж саме. Парадокс...
