18 квiтня
Маленькою дівчинка здавалася не лише здалеку на польовій дорозі, а й зблизька. Уже проїхавши повз неї, наша машина загальмувала: треба підвезти.
До нас втиснулася велика сумка і її тендітна власниця. Сама розпашіла, тільки червоно-сині від холоду кулачки не «піддалися» швидкій ході й ще не жаркому сонцю.
Від рідного села дівчинки до сусіднього в Радомишльському районі — 5 кілометрів. Щодня Світлана проходить їх туди й назад, гризучі граніт науки. Одна.
— Не страшно?
— О, то вже ж видно і зранку, і ввечері.
— То що, більше немає жодного одинадцятикласника в селі, щоб було з ким ходити до школи за компанію?
— Є, але вони залишились удома. Батьки вирішили їх у друге село не посилати.
— А твої батьки що ж?
— Їх немає. Померли.
Довго мовчимо, не знаючи, чим заповнити паузу.
— А хто ж це вирішив — щоб ти ходила в далеку школу?
— Я. Юристом хочу бути.
— Чому юристом?
— Якби в нашій родині був юрист, моя мама не вмерла б...
...Який же дощ густий ішов у нас наступного дня.
