15 квiтня
Я часто проходжу повз один великий ресторан. Ще років десять назад він був гордістю міста. Організувати в його залі святкування дня народження вважалося дуже престижним. Але ось було вирішено продати ресторан. Як і належить, був аукціон і запеклі, до хрипу торги місцевих ділків. Той, хто виграв, повинен був викласти суму, що дорівнювала, за тогочасним курсом, декільком сотням тисяч доларів. Пройшло декілька місяців, переможець все не платив, а ресторан зачинився на ремонт і реконструкцію. Почалися нескінченні суди. Зрештою, справедливість перемогла — ресторан повернувся державі.
Почалася нова підготовка до продажу, потім ще один аукціон і новий власник, який ще не заплатив за колишню гордість міського громадського харчування астрономічну суму, але пообіцяв зробити ремонт і відкрити заклад. Однак йшли місяці, а заклад весь час стояв зачиненим. Незабаром і новий власник, що не заплатив сповна, відмовився від покупки. Ціна реконструкції занепалого за роки простою закладу, явно перевищувала вигоди від його експлуатації. Далі все розвивалося за відпрацьованим сценарієм. Націоналізація, підготовка до продажу і новий власник. Отже, досі ресторан зачинений.
Ця історія пригадалася мені в зв’язку з програмою продажу контрольних пакетів акцій великих підприємств. Слухаючи інвестиційні проекти деяких претендентів, згадується доля ресторану і якось дуже не хочеться, щоб через деякий час влада знову виставляла на продаж гіганти індустрії, які вже можна буде назвати колишніми. Хоч, може, історія приватизації колишнього кращого міського ресторану — лише виняток із благополучної приватизаційної епопеї, котру переживає наша країна за останнє десятиріччя...
