29 березня
Я намагаюся купувати газети в одного продавця. Ні, у нього вони не дешевші і не більш свіжі, ніж у його численних колег за цим нелегким бізнесом. Просто цей молодий чоловік — інвалід і щодня для того, щоб лише добратися до свого робочого місця на одному з майданів, він змушений проїздити на своїй інвалідній колясці чималий шлях.
Якось він зник. Я подумав, що нарешті йому додали пенсію, і тепер він вже не буде в холод і спеку цілими днями продавати газети на площі, котра продувається всіма вітрами. Однак незабаром я знов побачив свого знайомого. Його коляска примостилася недалеко від одного з базарів, і він продавав там свій нехитрий товар. З’ясувалося, що інвалід став жертвою боротьби з незаконною торгівлею. Деякий час його жаліли перевіряючі, але потім і він був змушений піти з насидженого місця й почати пошук нового. Однак торгівля йшла погано, і на свій страх і ризик інвалід незабаром перебрався на колишнє місце. Тут він торгує і сьогодні, годуючи своїм заробітком не тільки себе, але і всю свою чималу родину. Звичайно, йому легше було б замість того, щоб займатися непростою навіть для здорової людини торгівлею газетами, випрошувати милостиню, але мій знайомий не з таких. Він заробляє свої декілька гривень чесною працею. Кожного разу, коли я бачу його візок, мені хочеться йому сказати, що коли б усі наші працездатні співгромадяни працювали так само, як і він, то навряд би в нас продавалося польське сало, білоруська сметана та корейські автомобілі. Адже все це ми можемо робити самі.
Однак просити сьогодні в нас для багатьох набагато зручніше, а головне — легше.
