15 березня
У мене є сусід — хлопчик років тринадцяти. Він із числа закоренілих відмінників.
Якось увечері, повертаючись додому у маршрутному таксі, я побачив свого знайомого. Він стояв на зупинці. Коли машина пригальмувала, сусід відкрив дверцята і несміло запитав у водія: «Можна, я проїду з вами за 35 копійок. У мене більше немає». Водій похмуро зміряв поглядом тендітну фігурку підлітка і кивнув. Йому стало жаль школяра, і він пробачив йому недоплачені п’ятнадцять копійок.
Побачивши мене, сусід дещо зніяковів, але підсів і тихо почав розказувати.
— Я так гроші економлю. Мама дає на проїзд, щоб, повертаючись з музичної школи, не чекав довго автобуса. А я економлю. Ні, не думайте, не на сигарети або дискотеку. Я підрахував, що за півроку зможу зiбрати на курс навчання роботі на комп’ютері. Дуже хочеться, а грошей у мами немає.
Дійсно, через кілька місяців мій сусід уже став старанним слухачем комп’ютерних курсів в одному з інтернет-центрів. Одного разу я не стримався і запитав, ким він хоче стати. Хлопчик, не задумуючись, сказав: «Інженером-конструктором». І через хвилину додав: «У Америці».
— Чому в Америці? — спитав я.
— Там, кажуть, студентам дають стипендії, на які можна нормально вчитися.
Я побажав моєму сусідові успіху, а у душі стало якось сумно. Легко писати про «відтік умів», як про якийсь безликий процес. А коли бачиш, як прагнуть виїхати найрозумніші і найперспективніші наші співгромадяни, стає зовсім сумно.
