26 січня
Стою якось біля вікна, дивлюся на вулицю й розмірковую про талан. У когось — усе, у когось — нічого. Чому? На думку спадає відоме: треба народитися в належний час у належному місці. Коли бачу — йдуть двоє «крутих». П'яні в дим. Так гаряче щось з'ясовують, мало не за петельки беруться. Врешті один дістає гаманця, риється в ньому і дає другому якісь гроші. Потому вони зникають, не помітивши, що з рук котрогось із них випала одна асигнація. Сто «баксів». Прямо перед моїм вікном.
Мені спуститися з другого поверху вниз — секундна справа. Та під'їзд виходить у двір, а будинок довжелезний, як день без обіду. І вулиця досить людна. Отож у мене шансів на ту асигнацію — нуль. І я, нервово гигикнувши, залишаюся біля вікна — хоч побачити, що буде.
Пройшла поважна тітонька в окулярах. Не помітила: короткозора. З'явилася зграйка дівчат. Балакають, «приколюються» — теж прошмигнули мимо, кози. Йде чолов'яга, схожий на бомжа. Брязкає тарою в целофановому пакеті. Помітив. Підняв, роздивляється — певно, очам не вірить. «Ох, йо...!» — вигукує весь універсальний російський зворот. А тоді тільки тара в пакеті: брязь, брязь, брязь...
Ні, — думаю, — формулу удачі вивести годі. Надто вона складна й заплутана. Одні приречені через свою обмеженість і короткозорість, другі весело, сміючись, легко пробігають повз усе важливе, а треті, хоч, здається, народилися в «свій» час, розуміють його, але перебувають у такому становищі, з якого можна лише спостерігати, як дурне щастя приходить до інших.
