30 грудня
Приятель повернувся з альпіністської експедиції. Зустрічаємося. У мене язик аж свербить: і про те кортить розповісти, і про те, і про те — кілька місяців не бачилися, поки приятеля не було, стільки новин устигло накопичитись. Я йому — про президентські вибори, про новітні технології, про великі гроші, які були задіяні, а він мені: «Глянь, які я слайди привіз, зняти ці засніжені вершини досі вдавалося ліченим щасливцям». Я, забувши закусити після чергової чарки, давай йому про земельну реформу тлумачити, про селянське питання, про приватну власність — а він мені колекцію рідкісних каменів показує, пропонує якоюсь там унікальною голубою базальтовою жилкою помилуватися. Я йому — про останню версію програми, яка обчислює безпрограшні варіанти для гри у «Cпортлото», а він каже, що наступного тижня його друзі-альпіністи в Києві на приватну вечірку збираються, відеофільм дивитимуться, співатимуть під гітару...
Нічого особливого в тих слайдах я не побачив. Колекція каменів залишила мене байдужим. Від поїздки до столиці я відмовився, зіславшись на невідкладні справи.
Нещодавно зустрілися з приятелем на вулиці. Цілком випадково. Сяє як нова копійка. Кинувся до мене, обійняв, стискає, поплескує по плечу: «Розумієш, їду! Я знову їду в гори, розумієш!»
А я знову не виграв у «Cпортлото».
