Уночі двері травмпункту задвигтіли від могутніх ударів.
Медсестра поглянула й позадкувала: двоє тримають під руки порізаного
третього.
– Там якісь бандюги, — каже медсестра.
Ольга Іванівна, бабуся-хірург, суворо:
– Це не бандюги, а хворі! Їм потрібна наша допомога!
А двері так і двигтять. Та от лихо — не ті двері. Вхід у травмпункт
збоку, а ці «хворі» рвуться зі страшною силою в задраєні центральні двері.
Ольга Іванівна стала перед віконцем і руками вимахує:
– Тут замкнено! Молоді люди, зайдіть збоку!
А ззовні їй:
– Відчиняй, стара суко!
І — бах!! — кулаком у шибку. Скло на друзки, а кулачище — хірургу в
око.
Ольга Іванівна, старий боєць, швидко накладає пов’язку на порізану повіку,
тоді надає першу допомогу пораненому, а потім обробляє руку тому, котрий
розбив шибку.
Днів через три у травмпункті з’являється навдивовижу пристойний молодий
чоловік:
– Ольго Іванівно! (цілує руку) Благодійнице ви наша! Янгол-хранитель!
Як ваше очко?
– Тьху-тьху — нічого, — відказує Ольга Іванівна, а сама дивиться суворо,
неначе Кутузов. — Чого вам?
– А ось! — пристойний молодий чоловік розкриває двері, й у кабінет вносять
розкішний телевізор — «плоский і чорний екран», остання модель. — Це вам,
люба Ольго Іванівно! Скажіть вашу адресу, ми його туди миттю...
– Не потрібні мені ваші мафіозні телевізори, — насупилася Ольга Іванівна,
— а коли ви справді хочете віддячити, то вставте грати у вікно там, на
дверях!
...Відтоді двері травмпункту, надаючи їм дещо в’язничного вигляду, прикрашають
міцні сталеві грати. А знехтуваний Ольгою Іванівною «мафіозний телевізор»
стоїть у відділенні на почесному місці — як приз за перемогу в соцзмаганні
— вносячи пожвавлення в довгі нічні чергування...
