7 грудня
Нововведення останніх років — продавати квіти на станціях метро — мені до вподоби. Поспішаючи на роботу, мимохідь споглядаєш цю різноколірну красу й на душі стає якось світліше, чистіше, веселіше. Цього ранку бабуся з величезним букетом хризантем нагадала мені дитинство. На спомин прийшли ті піонерсько-комсомольські роки, коли на моїй рідній Полтавщині у вересні в навчальних закладах проводилися виставки квітів, приурочені визволенню рідного краю від німецьких поневолювачів. На кілька днів шкільні коридори ставали поєднанням осінньої краси, дитячої фантазії, щирого захоплення. У повітрі зависав дух суперництва, а на столах з'являлися міні- обеліски в обрамленні вінка квітів, викладені з горобини червоно-оранжеві зірки на зеленому мохові, велика пурпурова тортина в путах з колючого дроту — «нескорена Полтавчанка»... Перечитувалися десятки віршів, щоб віднайти найвлучніший підпис, навіть листуючись з однолітками, «ділилися досвідом» — розповідаючи про шкільне життя-буття, не забували описати найкращі композиції свята. Хоча проминуло вже кільканадцять літ, спогади напливали виразні і світлі, зігріваючи зморену буднями душу щирим бальзамом із далекої юності. Від них напівтемний підземний перехід здавався світлим, а ця бабуся з бiло-рожево-червоним оберемком квітів ледь не близькою родичкою. Мимохідь усміхнулася сама до себе... До тями приводить іронічний погляд двох юних красунь у шкільних костюмах. Ні, їм мене не зрозуміти. І ці хризантеми, дешеві й гарні, в нинішніх школярів, здається, не викликають жодних емоцій. А шкода...
