30 жовтня
Побувала я нещодавно в знайомих у селі. Сусідка бабуня Олена, втомлена самотністю, радо привіталася через тин і беззаперечним тоном запросила в гості... до льоху. Через хвильку я переконалася, що гордий погляд бабиних очей був небезпідставним: у погребі лежала чимала купа картопляних бульб, що, при цьогорічному неврожаєві на цю культуру, здавалося справжнім багатством.
— А оце, «розовенька», подивіться яка! — захоплено показувала бабця. — Це мені небога весною двоє відер картоплі дала їсти. А я обійшлася крупами та вермішеллю, а її посадила. І от: полюбила картопелька землю і вродила на cлаву — 18 відер із двох зібрала по осені. А якби весною з'їла?! — у захваті бабуня підняла догори вказівного пальця: мовляв, подивіться, яка я мудра.
Ця стара малоосвічена, але навчена життям, власним досвідом проста сільська жінка виявилась мудрішою за всяких мужів-економістів. Бабуся «кредит» небоги використала просто і щонайвигідніше, тож ще зиму буде сита результатами «вдалих операцій» із «вливаннями» родички у «приватно-підсобницьку економіку» свого господарства.
Чому ж господарі нашої держави, отримуючи кредити із Заходу, спрямовують їх не на розвиток виробництва, а відразу до столу. З'їв — і нема. А завтра теж хочеться їсти. А державний погріб, на відміну від льоху баби Олени, ніхто не наповнює.
На курси б «підвищення кваліфікації» до баби Олени направити державних мужів, то, дивись, не лише борги та несплачені відсотки із кредитів були б у державних засіках через кілька літ.
