19 жовтня
Вона подарувала мені капустину. За всіма правилами, я мусив би цю капустину засушити і через багато років показувати онукам — адже її дала мені неабияка людина — письменниця, класик, так би мовити, української літератури, чиї оповідання вміщено в святая святих шкільній читанці. Та про все по порядку.
Отже, ми зустрілися з нею якось надвечір у Каневі біля продуктової крамниці. Історія її проста і повчальна: народилася в селі, росла без батька, виховувалася в Канівській школі-інтернаті, вивчилася, вступила до Київського університету, вийшла заміж, народила дітей, влаштувалася працювати в редакцію... Усе йшло добре, аж поки вона не збагнула, що її поклик — не журналістика, не діти, не чоловік — а творчість. Відповідно доля «відкрутила» все назад: роботу вона втратила, з чоловіком розлучилася, діти стали цуратися матері.
Так, її оповідання надруковані в читанці. Так, у неї одна за одною вийшли кілька книжок поезії. Так, вона класик. Але ось ми стоїмо з письменницею під крамницею, і я дізнаюся, що вона приїхала до Канева вичитувати в місцевій друкарні гранки своєї чергової книжки, а грошей, як завжди катма, і ось уже тиждень вона ночує, де доведеться — то притулиться на диванчику в рідній школі-інтернаті, то переночує в студентському гуртожитку, то переб'ється ніч у знайомих, книжки гонорарів не приносять, цілий тиждень живе надголодь, чи не міг би я позичити їй дві гривні?
Я дав гривню. Розуміючи, що ніколи її не поверне, вона натомість подарувала мені капустину (була в селі — родичі пригостили).
Власне, якщо розважити, мою гривню вона теж мала б приберегти: адже її «позичив» неабиякий журналіст. Однак вона, квапливо подякувавши, обкрутнулася, гайнула до крамниці і купила на мої гроші велику білу хлібину. Утім, з її дарунком я теж учинив не кращим чином: капустина була з'їдена моїми дітьми у вигляді салату того ж таки вечора.
