12 жовтня
Віднедавна пейзажі мого міста збагатилися величезними й не дуже, але підозріло однотипними гаслами «Леонід Данилович Кучма — наш Президент». Йду на стадіон — метрові літери нагадують ім'я гаранта Конституції. Йду до цирку — і тут на мою увагу вполювали доброзичливці. Таким же слоганом зустрічає мене будинок культури. І навіть до кіноконцертної зали заходжу, мимоволі чіпляючись очима за знайому вивіску, котра, очевидно, мала б засвідчувати прихильне ставлення господарів закладу до чинного глави держави.
І тут ловлю себе на думці, що гасла ці доволі хитрі. З одного боку, їх можна розцінювати як свідчення глибокої любові та відданості справі Леоніда Даниловича, як бажання підставити йому своє плече в скрутну хвилину всенародного волевиявлення. (Мо' переможе та якось десь добрим словом згадає). А з другого — вони нікого ні до чого не закликають і, в разі перемоги іншого кандидата, ніхто ні до чого причепитися не зможе. Прийде, скажімо, в один із таких закладів слуга червоної загрози, яка стане реальністю; відшукає відповідального й запитає: «Було?» «Було, — відповість відповідальний. — Але ж я в такий спосіб лише констатував факт дійсності, що Леонід Данилич був нашим Президентом. А помисли мої, душа й тіло суцільно та безапеляційно належали єдиній, що спрямовує і червонопрапоріє»...
Поділився своїми думками зі старим знайомим — дідом Миколою, який не втовпився в тролейбус, а відтак відійшов на попередню позицію. Старий приголомшив:
— Та яка ж це реклама?! Це нагадування народові про головного винуватця всіх наших бід! Я оце й сам думав повісити таке гасло на своєму заборі, та стара галас зчинила, мовляв, тканина страшенно дорога і фарб підходящих немає.
Що я міг відповісти старому? Прозірливість, вона і в Африці — прозірливість.
