22 вересня
Біля продовольчого ларка, чекаючи на закінчення перерви, стояло п'ятеро дітлахів (чотири хлопчики і одна дівчинка). Наймолодшому було років п'ять, а старшому — трохи більше десяти. Діти терпляче розглядали вітрину, вивчаючи ціни й прикидаючи можливість купівлі. Коли з'явилася продавщиця, попросили сім льодяників.
— Є тільки шість, візьміть ще льодяник-свистульку.
— Нас сім. Ділити ж як?
— Свистульку віддайте дівчинці, вона ж у вас одна?
— Ні, ще мама, — сказала дівчинка.
Однак мамі діти свистульку не понесли. Вони її просто розіграли. Але при цьому не було в їхніх очах жадання дістати краще для себе! І заздрості до того, хто виграв, не було! Була якась особлива повага один до одного!
Тим часом дитячі голоси віддалялися. Незабаром вони зовсім загубилися серед стареньких будиночків колишньої бази відпочинку, відданих працівникам за невиплачені зарплати. А я все уявляла, як в одному з них велика дружна сім'я ласує льодяниками, і дуже раділа за неї. Побільше б їй у житті солодкого.
