16 вересня
До старенької, що випасала кiз на пустирищах помiж висотних будинкiв, мої очi за останнi роки звикли настiльки, що вона сприймалася вже як невiд'ємна — хоч i не зовсiм органiчна — деталь урбанiстичного пейзажу. Якось, прогулюючись зi знайомою мiкрорайоном, я знiчев'я запитав:
— Звiдки ця стара? Видно, живе недалеко, бо кiз сюди виганяє мало не щодня...
Жiнка вiдповiла зi знанням справи:
— I навiть зовсiм близько — в нашому будинку.
— А де ж вона кiз тримає? В пiдвалi?
— Нi, в квартирi.
Витримавши паузу, приголомшує остаточно:
— На четвертому поверсi, в одному пiд'їздi з моїм братом.
— У двокiмнатнiй? — намагаюся знайти хоч якесь логiчне пояснення.
— В однокiмнатнiй.
Знайома продовжувала розповiдь про брата та його взаємини з екстравагантною сусiдкою, а я зовсiм iншими очима дивився на бабусю, що сидiла на горбку, пiдмостивши складену вчетверо шерстяну хустину, й стежила за козою з трьома козенятами. Старенька вiдшукала свiй спосiб пережити скрутнi часи.
