11 вересня
Вранці, у розпал занять, побачила на ринку групу старшокласниць. Помітивши мене, поспішили сховатися за рогом, але не встигли. Вони розгублено зупинилися, потім знiяковiло посміхнулися і привіталися. (Минулого року вони ще були моїми учнями, а тепер я вже не працюю в школі). Щоб не бентежити дівчат, я, відповівши на привітання, поквапилася на тролейбусну зупинку. Коли озирнулася — моїх колишніх і слід простиг.
На який же урок вони не пішли? Чому так злякалися? За звичкою спрацювало переконання, що вчитися їм необхідно для мене, вчителя! З кого, як не з учителя, питають за відвідуваність і якість знань?
Пригадала лист із Штатів іншої своєї колишньої учениці. Віта писала, що у них в школі вчителям байдуже, вчишся ти чи ні, але в наступний клас тебе переведуть лише тоді, коли ти засвоїш програмний матеріал попереднього. А якщо тобі важко дається якийсь предмет, то вивчати його будеш в спеціальній групі, де в інших — та ж проблема. А коли з якогось предмету особливо хороші успіхи, то будеш займатися ним поглиблено, також у спеціальній групі. І ще: можна вибирати предмети для вивчення. Все це відбувається не в якійсь особливій школі, а в найзвичайнісінькій, для дітей емігрантів. За свій вибір учитися чи не вчитися з дитинства доводиться відповідати самому...
І я подумала: може, нам хоч трішки легше стане жити, якщо ми перестанемо шукати винних, а навчимося самостійно робити вибір і за нього відповідати?
