21 квітня
Заздрість — не найкраща участь для душі. Чорною злісною пліснявою вона вкриває всі добрі справи та почуття, які жили в ній до появи небажаного об’єкта чи ситуації. В цей момент ми сліпі та німі, бо не чуємо власного єства. Воно може стати нашою рятівною паличкою, та нам до вподоби грузнути у власно створеному болоті, аніж залишитись зі своїм «я» тет-а-тет. Завжди здається, ніби «голос, що живе всередині» хоче нам завадити, зіпсувати настрій, ввести в оману. І ми залишаємось в полоні стереотипів, що майстерно створюються рекламними кампаніями. Якщо успішний — то при грошах, красивий — одягнений по останній тенденції з обкладинок глянцю. А якщо йому не пасує та ультрамодна краватка і вона не вміє ходити на підборах? І той захмарний успіх виснажив їх вщент, і найбільше задоволення вони отримають, саджаючи картоплю в бабусі на городі... Ми не помічаємо, як в один момент сходимо «з рейок». Йдемо по чужих стежках, кроках. Намагаємось повторити чужі успіхи, глушачи той, вже охриплий, «голос» алкоголем, наркотиками, засипаючи його шарами нікотину з випалених цигарок під час нервових зривів. А треба іноді викроїти хвилинку для того «голосу» й поговорити з ним. Зрозуміти, що десь забагато слів, а десь їх зовсім не вистачає.
