20 липня
Якось увечері декілька киян, які чекали на автобус на Оболоні, спостерігали таку картину: на красивій огорожі, що з'явилася недавно вздовж дороги, реконструйованої «а-ля Європа», сиділа баба. Так, саме сиділа, як на коні. Така собі бабуся у хусточці, можна сказати — класична сільська. Мабуть, згадала баба, як дівкою була, вирішила перелізти хутенько, та й застряла. І що цікаво: жоден із нас, людей різного віку, різних уподобань і поглядів, не кинувся їй допомагати. Ми стояли й дивилися на це диво: баба на заборі. Питається, чого її туди понесло? Адже метрів за п'ять уже немає ніякої огорожі, навіть підземний перехід є. Спішила, скажете. Куди поспішати бабі в її майже сто? Я про себе відзначила, що люди вже стомилися від цієї глупоти, бездумства. Вони не хочуть допомагати дурості й безпросвітності. Вони потроху прозрівають.
... Бабу таки зняли з огорожі, й вона пішла собі далі. А я стояла й думала, що ми всі зараз у такому «підвішеному» становищі. Найстрашніше, що нам дісталося у спадщину, — це ми самі. Нездатність мислити по-новому, приймати рішення, все чекати якогось дядька, котрий допоможе, підвісила цілий народ. І здається, якихось п'ять — десять кроків лишилося пройти вперед, а ми все, як та баба, долаємо перешкоди, які самі собі створюємо.