31 липня
Несу додому клечання. Назустріч — двоє діток років по п'ять-шість. Одне, побачивши мене з велетенським зіллям, зупинилося, аж вклякло з подиву: «Ого, какой лук!».
А звідки йому знати, що таке лепеха й любисток, і де вони ростуть, і навіщо їх купують і встеляють ними долівку?..
Згадала, як цього року на Свят-вечір, коли мама погукала до столу: «Сідайте, кутя на столі!», — ридма заридала моя доня. «Не хочу! Навіщо котя зарізали!?» Ну, не знає дитина, що таке кутя! Це ж ми тільки-но починаємо «втілювати» наново старі звичаї, і ще дивнувато виглядають екс-комуністи на службі Божій, і незвичні вихідні після Великодня, і церква — то перш за все місце, де можна поставити свічку, аби своєчасно дали зарплату чи видужала близька людина. Бо це значно дешевше, аніж платити за «койко- місце» в лікарні й купувати все: від шприців і туалетного паперу у фонд лікарні до власне ліків…
Утім, поступово, мабуть, звикнемо. І до церкви підемо помолитися й набратися душевної снаги, а не іміджу заради. І сповідуватимемося не для того, щоб спокійніше грішити далі, і клечання на вулицях перед Трійцею чи різдвяна кутя виглядатимуть не більшою екзотикою, ніж рясні вишняки серед потворних дев'ятиповерхівок чи обгороджений тинком квітник під вікном панельної башти.
