Нещодавно поверталася пізно із одного заходу — безалкогольного,
але культурного. Рятівні двері в метро на майдані Незалежності були вже
замкнені. На годиннику 00.02, в переході темно. Водночас зі мною до дверей
підійшов чоловік років 45. Можливо, не зовсім тверезий.
У глибині темного вестибуля з’явився черговий міліціонер. Чоловік одразу
почав гупати ногами в скляні двері, а коли черговий підійшов ближче, то
притиснув до скла якесь посвідчення: «Відкрий негайно, я полковник міліції!»
— загорлав він, підтверджуючи важливість своєї персони тепер уже ударами
кулаків. Черговий через двері спробував пояснити, що в метро пускають тільки
до 24.00 і ескалатор зупинено. Чоловік, незважаючи на пояснення, продовжував
смикати двері й волати: «Я тобі те зроблю.., я тобі це... Я такий же мент,
як і ти, відчини!»
Відчуваю, він чергових «дістав», а мене — тим паче. Спати хочу — прямо
валить із ніг.
«Досить горлати, — кажу «полковникові», — він має рацію, адже вже початок
першої». Той не чує й продовжує гупати. «Ану, припиніть!» — тепер кричу
я. І поки він, очманіло витріщивши на мене очі, мовчить, звертаюся до чергового:
«Ви абсолютно праві, але поїзди ще ходять, а по ескалатору можна зійти
й так. Знаєте, не з моєю зарплатою їздити на таксі».
Через хвилину в передньому вестибулі спалахнуло світло, а ще через хвилину
я збігала сходинками, чуючи, як полковник», що прорвався за мною, «продовжував
дошкуляти своєму нібито колезі по відомству.
«Виявляється, — подумала я біжучи, — не обов’язково бути полковником,
досить бути просто ввічливим і поважати інших».
