27 травня
У Ковелі вночі хтось пошкодив кам'яний знак, поставлений на місці, відведеному під майбутній пам'ятник Тарасові Шевченку, розбив мармурову дошку з портретом поета, вмонтовану в камінь. Випадок просто нечуваний. Але що це? Хуліганство чи політичний акт? Навіть якщо й хуліганство, то не випадкове, адже цей знак руйнують уже не вперше.
З раннього дитинства я пам'ятаю, як увечері після тяжкої колгоспної праці мій батько брався поволі читати Біблію, а мати, слухаючи його, хрестиком вишивала картину: книга, а на ній — срібна чаша. Сюжет картини був для мене геть незрозумілим. Чому чаша? І чому книга та ще й без назви? На всіх же книжках зверху щось написано. Я мале було цікаве , тож допитувався: чому? Батько відривався від рядка Святого Письма й багатозначно відповідав:
— От виростеш, тоді й зрозумієш.
На той час не міг він мені відверто розповісти ані про радянську владу, ані про Сибір безмежну.
Та вишивка й досі висить у батьківській хаті. Книга, зображена на ній, безумовно, «Кобзар». А чаша — то чаша мудрості, що наповнюється із джерела пізнання — книги.
В уярмленій, підневільній Україні народ потайки черпав снагу й мудрість із Кобзаревих творів, у картинах, у вишивках відтворював як міг його образ — у вивільненій, незалежній Україні вдень ставлять пам'ятники Шевченкові, а вночі потайки розбивають їх. Час для нас зупинився.
Свобода, незалежність — то, звичайно, безцінний набуток. Але він — ніщо, якщо народ не п'є із чаші мудрості.
