Сплю, власне вже прокидаюся через якийсь грюкіт, але все ще плекаю надію, що сплю. Та все марно, бо десь там невідомо чому якийсь «жайворонок», відчувши себе «дятлом», натхненно видовбує дірку в моїй стіні. «Сусіди, — думаю, — знов сусіди зі своїми ремонтами». Люди! Невже вам не спиться? Намагаючись вдати байдужість, повертаюся на інший бік. Все даремно. Особлива чарівність ранку в «хрущовці» перемогла. Дірку робили не в стіні, а в моїй голові. Причому вона зростала пропорційно бажанню піти й сказати сусідам, хто вони є насправді.
Солодкий ранковий сон утік безслідно, настрій зіпсовано, й емоції підняли мене з ліжка. Одначе, здається, «жайворонку» все більше подобалось амплуа «дятла». Та коли крила любові до ближнього свого принесли мене в тісний «хрущовський» коридор, виявилося, що цей невтомний «дятел» вибиває двері моєї власної квартири. Більше того, стукає не дзьобом, а чимось більшим від звичайного молотка. «Хоч би хто це був, він про це пошкодує! Спочатку гляну у вічко, а потім...», — подумала я. Та коли зиркнула — сіла. Оце так діло! Не сусіди, не злодії — мій власний чоловік із нелюдською міною на обличчі б’є по замку величезною сокирою. «Невже з глузду з’їхав на своїй роботі?» На його обличчі було написано: «зараз буде море крові», принаймні нічого доброго його вигляд не обіцяв. Зібравши залишки мужності, відчиняю двері. Він замахується — відступаю — він падає разом із сокирою...
Оце так кохання. Мій любий так перенервувався, що не міг відчинити двері й ледь не вбив власної дружини. Згодом з’ясувалося, що здоровий глузд мого чоловіка перемогла його хвора уява — думав, що я чи згоріла, чи вбилася тощо. Отже, маємо ще одну жертву фільмів жахів та кримінальної хроніки.
