Увіпхавшись із дитиною уранці в переповнений еклектропоїзд, думала про одне — щоб не роздушили дитину та вийти з поїзда живими. Коли якийсь чоловік, котрий стояв на сходинку вище, крикнув своєму сусідові по тамбуру: о, диви, оця дівчина з дитиною, що стоїть під нами, здається, журналістка. Бо я таку саму вчора бачив у телевізорі на якійсь прес-конференції. «Та ну, яка ж вона журналістка? Журналісти в таких умовах на роботу не їздять. Окрім того, справжніх журналістів усі знають в обличчя».
«Мамо, а що таке гарант?» — запитала в мене раптом донька. «Ну, це...» — почала витіювато відповідати я, коли якийсь інший пасажир збоку перебив мене і сказав доньці, що слово гарант у них на заводі вживається замість матюка.
«Мамо, а що, той Лазаренко справді має так багато грошей? Де ж він їх міг узяти, коли наша країна така бідна?» — запитала вона знову. Ну, тоді в тамбурі все й почалося... Звісно, з електрички ми випхалися всі живі. Доньці я пояснила, що таке «гарант» у нормальному розумінні, і що її мама насправді займається журналістикою, хоч і не є багатою, їздить на роботу в електричці, і в «телевізорі» буває дуже рідко, і що провина Лазаренка ще не доведена. А той дядя, котрий вживав погані слова на адресу Лазаренка, просто погано вихований. Не краще вихована й та тьотя, яка заявила, що таких, як Лазаренко, треба..., а потім ще й шматувати. Донька мене, звичайно, уважно вислухала і навіть після того якось особливо до мене притулилася. Але мені чомусь стало сумно й соромно. Соромно, бо мені здавалося, що дитині я сказала щось не те. А сумно за те, що іншої відповіді не було...
