Підсвідомість — як підліток: усе робить навпаки. Ти їй: оцього нікому не кажи, а то... Вона, підсвідомість, вислухала, ніби й погодилася. І раптом, поза твоєю волею, незважаючи на попередження, так-е-е починає молоти твоїм же язиком!.. Ти чуєш себе — та чи я це говорю, і навіщо? — а втриматися не можеш. Яка ж бридотна звичка — переказувати комусь, що хтось про нього сказав. Погане, звісно. Вже як довелося тобі те вислухати (а що, цікаво, ти в цей час робила: притакувала? мовчала? заперечувала?) — то хоч далі не поширюй. Ні, спокуса поплескати язиком величезна. Колись вважала, що це цілком «бабська» звичка. А тепер бачу: і чоловіки, виховані й чемні, люблять «кісточки помити». Що це з нами? Ні-ні, ти за себе відповідай. Чого патякаєш зайве? Я ж тобі розказую, вчу: не треба. Хіба не знаєш: кажуть, від такої балаканини зуби псуються. Он чого тепер рідко в кого здорові зуби побачиш! А ще кажуть у народі: бовкнеш недобре щось — то на язику тіпун вискочить. А як влучно мовлено у Вічному Тексті: «Губи премудрих їх бережуть».
Чого ж такі неслухняні ми, все не подорослішаємо, як ті невиправні підлітки?
