25 березня
Українська мова, українська книжка, кіно, освіта, преса — тобто культура в цілому — перебувають нині (у СВОЇЙ КРАЇНІ — ось у чому невідповідність і дикість!) у ролі жебрака, який просить подаяння... У запорізькому трамваї сьогодні спостерігав таке видовище. Заходить до вагону старенький-старенький дідусь, одягнений охайно та бідно, із совочком для збору пожертв, переробленим із використаного пластикового бутля з-під шампуню, розрізаного поперек. (Таких багато нині зустрічається: всі вони, зрозуміло, «нє мєстниє», і майже всі вони трошки нетверезі.) Цей же відразу всіх здивував: нічого про свої «лиха» нікому «не розповідав, а дуже тихо (але виразно) відразу став читати напам’ять українські вірші Тараса Шевченка... Трамвай завмер! І відразу перетворився і не на трамвай зовсім, а... на якийсь ЧОВЕН ЧАСУ, що пливе давно невідомо куди, чому і навіщо... Перегін між зупинками тут був досить великим. Або він мені просто здався таким, коли я пропустив свою зупинку?
