9 вересня
Початок осені. Я вибіг на зарядку о п’ятій. Собранецька вулиця. Ужгородці жартують, що її назвали так, бо тут збираються українці, щоб тікати в Європу. Адже цей шлях веде навпрошки до українсько-словацького кордону.
Дорога на Захід була суціль темна, аж чорна. Мені стало соромно, що минулої осені я ремствував, що на вулицях горить лише по кілька ліхтарів. Так я собі думав, і біг у чорноті до жовтого далекого світлофорового блимання. Далі висвітлена була тільки міліція, хоч це і парадоксально: міліціонери мають вискакувати з темряви і на світлих місцях хапати хуліганів і дівчат, котрі нахабно чіпляються до хмільних чоловіків. Далі палала реклама мобільного зв’язку, а ще далі, до самого озера, біг, мовби по дну глибокої прірви.
«Якщо й далі ситуація в Україні буде рухатися до поліпшення – наступної осені не блиматимуть одинокі світлофори не горітиме міліція і поблякне рекламне лице мобільного зв’язку, – подумав я... – Ще важче буде бігати».
А бігати треба.
Щоранку.
Бо сини мене не зрозуміють. У нас же попереду багато важливих справ.
