Моя система нескладна: виходячи з постулату, що під лежачий камінь вода не тече, потрібно самій ворушитися, рухатися. Троє дітей, які хочуть їсти, навчатися в школі, малювати, займатися музикою; дім, який вимагає час від часу ремонту; чоловік, город, зрештою, я сама — це те, до чого я мушу докладати рук, заради чого мушу «бути сильною», те, до чого я застосовую свій фах системотехніка.
Авжеж, ми не багатії і навіть не належимо до середнього класу. Так, перебиваємося середина на половину. Чогось не вистачає, на чомусь ощади, на щось узагалі намагаємось не звертати увагу, решту одержуємо з городу, на якому трудимося не покладаючи рук. Важко. Часом геть нестерпно. Зате моя меншенька ходить у балетну студію. А середня доня займається малюванням. А старший син навчається водночас аж у трьох школах: загальноосвітній, музичній та художній. Більше того, затягнувши пояси, трохи позичивши, трохи додавши своїх заощаджень, маємо намір невдовзі зробити в дім солідну покупку — піаніно.
Оце й уся системотехніка, яка допомагає мені жити. Діти раді, і я рада. З того, що живуть вони. З того, що живу я...
№182 24.09.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
