За вікнами глибока криза і страшна листопадова холоднеча. Вдома — постійний брак грошей і турботи про те, як протриматися, поки «ввімкнуть» батареї. Хочеться закутатися в спогади про кращі часи і просто чекати. Воно б і непогано, але — діти. У них немає «теплого» минулого. У них є тільки похмуре сьогодення. І, можливо, ще більш похмуре завтра. Але діти не хочуть з цим миритися. Вони витягують нас із наших укриттів і примушують щось робити, радіти теперішньому часові, думати про майбутнє.
Тому я знаходжу вдома найбільший термос, наливаю в нього гарячого чаю, печу пиріжки, роблю бутерброди, одягаюся якомога тепліше й поспішаю до своїх дітей. Сьогодні вони беруть участь у конкурсі дитячого малюнка. Їм виділили сіру бетонну огорожу, що височить навколо одного з вічних будівництв міста.
За п’ять годин натхненної праці, попри закоцюблі руки, «мальовничі полотна» закінчено. Яких-небудь сто метрів розфарбованої огорожі, але як змінилося все навкруги! З похмурого й сірого буття визирнула... веселка. Далі, як належиться, оцінки дорослих майстрів, призи. Але головне — щасливі дитячі очі. Мимоволі забуваєш про своє «укриття». І починаєш вірити, що є сьогодення! Так і завтра не видається таким уже й похмурим!
№226 25.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
