Днями, читаючи Умберто Еко, звернув
увагу на такий пасаж. У середньовічній Італії, коли потрібно було, щоб
«на певне місце перестали мочитися всі кому не лінь», малювали образ святого
Антонія з дерев’яною палицею в руці. З одного боку — це було нагадуванням,
що святий стоїчно терпів і не такі спокуси. З іншого — що покарання за
гріхи неминуче, якщо не на цьому, так на тому світі.
Одразу ж подумалося про наше. Про підворіття, під’їзди і ліфти, що пахнуть
їдким аміаком. Яку ж небесну чи земну силу слід намалювати там, аби злякати
наш непохитний народ? Святих? Але ж «нічтоже сумняшеся» висадили в повітря
церкви і монастирі, влаштували у них склади і стайні, не побоявшись при
цьому ні ікон, ні ликів.
Національних героїв? Але ж немає пам’ятника, на який не «наїжджають»
з усіх боків. Може керівників рідної держави із палицями в руках? А ось
цього, мабуть, і зовсім не варто робити. Гірше б не було!
