5 грудня
Не кожного дня буваю в театрі — а тут раптом перлина. «Чайка на ім’я Джонатан Лівінгстон». Ця притча Річарда Баха була прочитана вже давно, тому навіть не виникло сумнівів відмовитись у задоволенні та не піти. Люди грали чайок, пластичні рухи, де руки — це крила, а актори — чайки. Одна з чайок сказала: «Я тільки чайка і тому можу тільки те, що можу!». Для мене слово «чайка» співзвучно зі словом «человек». Словами чайки багато хто виправдовує своє безсилля щось змінити, неспроможність назавжди випекти лінь та егоїзм зі своїх тіла і думки. «Немає меж», писав у притчі Бах. Немає кордонів можливостей і вчинків, немає межі досконалість. Можеш літати — зможеш злетіти вище. Ще вище. Але завжди є зграя. Суспільство, чи не так? І зграї, де свої порядки, не подобається те, що ти інакше думаєш. Так було із чайкою на ім’я Джонатан Лівінгстон. Так було з тими, хто хоч трохи чимось відрізняється від зграї. Людина думає: «Я лише людина, і можу тільки те, що можу». І хтось загубить, втопить в собі слово, вчинок, виклик, вигук. А що? Я лише людина і можу функціонувати тільки у своїх рамках та обмеженнях. Нашій зграї потрібна зараз харизматична чайка. Такий собі Джонатан Лівінгстон в українському суспільстві. Ми можемо більше, чи не так?