Центральною вулицею міста йшов чоловік. Ступав повільно,
зосереджено, понуривши голову, неначе обмірковував щось дуже важливе. Автомобілі,
пригальмовуючи, обережно оминали пішохода, бо простував він якраз посередині
проїжджої частини вулиці. Попереду тракторець утрамбовував свіжопокладений
асфальт. Чоловік, наткнувшись на несподівану перепону, не звернув убік,
а пішов прямо на неї: вчепився ззаду за трактор, переліз прямо через ошелешеного
водія, спустився на капот, а з нього перестрибнув через каток на ще не
втрамбований асфальт і пішов собі далі.
І хоча дивний пішохід ні на кого не звертав уваги, на нього видивлялися
геть усі перехожі. Багато хто навіть зупинявся й із великим подивом дивився
услід: чоловік серед білого дня крокував центром міста абсолютно голий.
Врешті, цілком безборонно діставшись центрального майдану, зупинився
перед величним Свято-Троїцьким собором. Став на коліна, перехрестився і
вдарив лобом просто об асфальт кілька поклонів. Затим підвівся й попростував
на подвір’я храму. Увійти в храм, видно, не наважився — звернув убік, сів
на лавчину, звів голову до неба й так застиг.
Тут його й підібрала «швидка допомога», вкотивши прямо на подвір’я собору.
Після «швидкої» примчала міліцейська машина й відбула ні з чим, бо голий
прочанин уже був у психлікарні.
Кожен, хто бачив його на вулиці, думав про своє. Найтверезіші діагностували:
псих. Зморені сонцем припускали: можливо, від спеки? Ті, кому скрутно:
либонь, обносився до нитки...
— Нічого особливого, — сказали в луцькій міській міліції. Ще й не таке
буває.
І справді, що тут особливого? Всі ми сьогодні за великим рахунком голі
й трохи божевільні.
