П’ять днів кішка Варка ховала свого малюка у затишній хатці-коробці у вітальні. І раптом ще сліпе і безпорадне кошеня перетягла на диван — на «центральну площу» нашої квартири. Невже покинула? — злякалася я. Зовсім ні. Варка стала вважати, що післяпологовий період пройшов. У неї також є справи. Погуляти, розім’ятися, поїсти, зрештою. І величезного дядечка-дивана вона призначила головним нянем. Мені, чоловікові та синові довелося стати просто черговими. Наша Варка «склала графік» і за цим графіком вкладала нам у долоні своє чадо. Мій син був простуджений і не брав кошеня, щоб не заразити. Варку це обурювало, і вона продовжувала домагатися ласки й уваги для своєї дитини. Вона дуже любила Альошу, отже, і він зобов’язаний був полюбити її сина. Графік чергувань негайно порушувався, і маленька жива грудочка терміново переправлялася до Олексія, тільки-но той з’являвся в кімнаті.
Ми зрозуміли, що така поведінка кішки — вищий ступінь довіри до нас. І сприйняли це з вдячністю. От би так серед людей — жити у світі, де не страшно довіряти.
№206 28.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
