22 жовтня
Тихий осінній вечір. За вікном білим по жовтому гуляє призабутий, а від того такий кусючий морозець. У каміні потріскують полум’ям розжарені дуби. Ми в Підмосков’ї на дачі за суто російським столом — ковбаса домашня, опеньки мариновані, гриби, заcмажені з цибулею, горілка — сидимо в компанії академіків, професорів Московського державного університету. Мій чоловік, корінний житель України, розповідає новенький «хохловський» анекдот. (Короткий зміст: цар пообіцяв німцю, росіянину та українцю стільки землі, скільки вони зможуть обійти. Німець пройшов 5 км і зупинився. Росіянин пройшов 10 км, притомився й сів. А українець спочатку побіг, потім пішов, далі поповз, коли на 50 км не подужав піднятися, зняв шапку й, кидаючи якнайдалі уперед, промовив: «А це на бурячки»...). Брати наші старші уважно вислухали українську смішинку, весело похихикали, а після один із присутніх, ніби підсумовуючи, додав: «Каждый народ зрит себя лучше других». Сперечатися з господарем, як на мене, негоже вихованому, ще й у чотири рази молодшому гостеві, тож промовчала. Але про себе подумала: український народ тим і славиться, що вміє посміятися над власними вадами, як, наприклад, безневинною жадібністю. А от вихвалятися, бачити себе кращими за інших це, вибачте, чия б корова «мукала».
