17 жовтня
Особисто мені «лондонська» погода вже набридла. Дощ іще нічого, а от туман... Мені, професійно нажаханій містичністю улюблених книг, постійно здається, що в цій брудно-сірій імлі ховається ЩОСЬ. Щось страшне-страшне, на кшталт двохметрових щурів та літаючих монстрів Стівена Кінга. Щоправда, березневі тумани, сумнозвісна «сунична весна», лякають більше. За тим же Кінгом, маніяки-вбивці — «фанати» такої погоди, адже в тумані запросто сховатись, а потім з’являєшся за спиною майбутньої жертви, як «чертик из табакерки». Водії, мабуть, теж не в захваті від несподіванок туману — їдеш собі, нікого не чіпаєш, і тут, як айсберг перед «Титаніком», перед тобою, під скрегіт гальм, виникає неповороткий тролейбус. А пізніше, як у тому анекдоті: «Я ж казав, що це — «Запорожець», а ти — відро, відро...» Проте дітям класно, тому що два кроки з під’їзду — і ти не в набридлому дворику, а, наприклад, у загадковій Нарнії чи країні Оз... Я заздрю їм, адже щасливо-наївне дитинство ще не бачить у тумані монстрів.
