7 жовтня
... Вона сидить тут вже не перший день, можливо, й не перший місяць. Пори року змінюються, а на ній все та сама латана одежина незрозумілого кольору та незмінна пластикова кружка в руках. Скільки їй років я не скажу, бо й сама не знаю. Не навчилась визначати вік за зовнішністю.
На її обличчі змінюються сотні емоцій, одна за одною... Хоча, здавалося б, вона ні про що не думає і зовсім нічого не відчуває. Щодня повз неї проходять люди і дивляться: хто із зневагою ,хто із співчуттям, а хто і взагалі — із ненавистю. «Розвелося цих нероб, працювати б пішла краще». Вона мала б опустити очі, але вже давно звикла до таких вигуків на свою адресу.
Я проходжу неподалік від неї і хаотично риюся у сумці в надії знайти якусь копійчину. А, байдуже, дам гривню. Після того, як я здійснила акт доброї волі до мене підійшла літня жінка і уважно подивившись на мене сказала:
— Ти навіщо їй дала? Вона проп’є чи ще щось...
— Як вам знати?
Гірко і важко на душі.
