29 вересня
Останнім часом багато хто йде з життя. З відомих людей, маю на увазі. І не просто — зірок, а тих, хто сяяв десь протягом вісімдесятих —двохтисячних. Певно, що таки не досяяв. Моє покоління — те саме, яке нині щоденно переступає поріг ВИШу, — стикається з таким ледве не вперше. Звісно, в усіх помирали близькі, однак, коли зникає хтось рівня Патріка Свейзі чи Майкла Джексона, маєш нагоду відчути досі незнані почуття. Хто як з ними справляється — окрема пісня. Тижня зо два тому я випадково зайшла в ком’юніті, присвячене покійному вже акторові Хіту Леджеру, в одній із соціальних мереж. Того вечора я, пам’ятаю, була геть... не засмучена, краще сказати, — замислена. І ще розгублена. Дівчата років п’ятнадцяти-шістнадцяти розписували в коментах, як вони відреагували на смерть актора, свої думки щодо цього, обіцяли «вічно пам’ятати» й навіть створили окрему тему, від однієї назви котрої я відчула двояке бажання чи то розсміятися, чи то... Дослівно назва звучала, як «Чи пішли б ви на край світу, щоб повернути Хіта?».Далі читати я вже не мала сил. Після двох філіжанок чаю повернувшись до комп’ютера, мала чіткий намір вимкнути все до чорта, коли погляд раптом впав на фразу, яку пам’ятаю досі, за винятком, на жаль, її автора: «Можливо, Бог сприймає смерть інакше, — писав Хтось. — Наприклад, як будівлю без даху. Для нього це всього лише перехід в іншу кімнату, а для нас — тих, хто лишився, — трагедія».
