27 березня
Коли моїй дівчинці минуло два роки, вона почала жваво цікавитися мультфільмами. Першими, кого малятко помітило на блакитному екрані, були «Телепузики». Слідом за різноколірними «черевцями» її увагу відвоював не менш барвистий «Лунтик і його друзі». Ці мультяшки кожен ранок показує один із вітчизняних телеканалів. Слід зазначити, що вони вельми цікаві, як для Лізкиного віку, і досить таки повчальні. Я ж, надзвичайно любляча й дбайлива матуся, вирішила розширити її кругозір з допомогою інших, діснеєвських, мультфільмів. «Викачала» з Інтернету всі три серії «Короля Лева», декілька частин «Тома і Джері», «Русалочку», загалом ті, що й сама дивилася, коли була дитиною. А ще додала до цієї казкової колекції трьох «Шреків». Коли черга дійшла до останньої трилогії, моєму подиву не було меж. Пам’ятаю, як ще в студентські роки захоплювалася першою частиною мультфільму про зеленого людоїда, як цитувала його нехитрі вислови і з нетерпіння чекала на продовження картини. Тепер же, коли я насамперед мама, репліки в стилі «а мне пофигу», «надень шляпу, тормоз», «какой дебил ляпнул это заклинание» тощо сприймаю абсолютно по-іншому. І я подумала: можливо, мультфільми так само слід розподіляти на категорії: дозволений для будь-якого віку — зелений кружок, менш доступний — жовтенький трикутник і заборонений для дітей — червоний квадрат. Хоча що в два, що в п’ятнадцять років із вуст власної дитини «а мне пофигу» лунатиме однаково негоже.
