18 липня
Помітила, що червневі дні, зазвичай, тягнуться, як патока. Сонце ліниво повзає по небу, а час, здається, стоїть на місці. За день ти встигаєш і на роботу, й обійти половину пляжів Києва, і ще мільйони речей і справ... А от липень уже набирає обертів, календар гортається швидше. Що ж до останнього місяця літа, то він узагалі пролітає, як мотоцикліст Кільцевою дорогою. І знову осінь. Пам’ятаю, школяркою (класу до сьомого) я з нетерпінням чекала цих метаморфоз. Мене не тішили канікули, не цікавив більше пляж, не хотілося нічого — я рахувала дні до Першого Вересня. Перебирала всоте новенькі «скарби»: ручки, олівці, зошити, які купувались по принципу «пояскравіше» і «щоб були кращими, ніж у Маринки (Зосі, Наталки)». Міряла банти, які вперто носила років до тринадцяти, тоді як подружки вже тайкома фарбували губи. Урочисто підписувала щоденник за два тижні до початку навчання... А вже після свого Дня народження, яке припадає на середину вересня, починала зітхати за літом. І накупатися не встигла, і плечі не засмагли, та й уроки набридли неможливо... Навіть намисто з горобини й вінки з червоного кленового листя не могли примирити мене з осінню. Ідуть роки, я дорослішаю, мені однаково подобаються усі пори року — кожна за щось своє, особливе. Але десь глибоко живе та маленька капризуля, якій хочеться вічного літа.
