15 липня
Повільно, проте впевнено, Київ перетворюється на Венецію. Автомобілі підключають функцію «плавання» (і «підводне плавання»), а калюжа біля мого дому всерйоз уявила себе Київським морем і невдовзі доросте до його розмірів. Судячи з об’єму води, вихлюпнутої на місто, вчені не дорахуються половини Світового океану... Зате я таку погоду обожнюю! Що може бути прекраснішим за прогулянку парком наодинці (який божевільний ще вийде під зливу?). А пострибати в калюжах — це ж улюблена забавка дитинства (хм, у мене воно затягнулося), і байдуже, що промокли ноги, а ввечері чекають мамині вичитування і липовий чай — весело! А засинати під шелест дощу — ніякої колискової не потрібно. А прокидатися о третій ночі під гуркіт грому й виття сигналізації десятка авто під будинком... Ой, це вже не те! Юні рибалки нашого двору з нетерпінням чекають, коли у вищезгаданій калюжі з’явиться риба. Вчора спостерігала, як ті ж самі замурзані дослідники намагались укинути у воду величезну ліниву кішку — в результаті опинились там самі, а кіт-важковаговик — на дереві. На днях збираюсь заїхати в будівельну компанію, поцікавитися розцінками. Адже, якщо все продовжуватиметься такими темпами, доведеться будувати Ноїв ковчег... Хоча, який Ноїв? Мій, Маргариткин...
