3 червня
Він народився в самому серці пекельного липня. Саме о третій сорок — зазвичай додавав він. І навіть коли лютували морози, в його очах мерехтіло те величне, блакитно-палке небо. Його погляд нагадував поводиря, який вів нас, його друзів, кудись у далекі та нікому невідомі гірські райони, де від пильних заздрісних людських очей ховалася мудрість індійських монахів. У нього була спокійна посмішка, якою він, ніби добрий чарівник, умів заспокоювати та втішати. Мабуть, кожен рано чи пізно зустрічає на своєму життєвому рушникові таку людину, як Давид. Його неоновий образ важко не помітити серед сотень подібних облич, а гітара, що стала йому за дружину, лише підсилювала враження від того незвичайного сяйва, що обрамляло Давидову фігуру. Вперше я побачила його біля фонтана. Міріади крапель створювали враження веселки, проте чомусь не це різнобарв’я здалося мені дивом... Розшарпаний вітром, він перебирав пальцями струни, а вони відповідали йому ніжністю. Він розповідав про далекі країни, про філософське сприйняття неба, про мудрість ріки, про вічність життя. Прозорий для всіх, він, як кришталева куля, заломлював дні смутку в променях щастя. Та його не розуміли... Його намагалися зламати, перетворити на ще одного клона однакових індивідів... І він не витримав, зламався... І пішов... Пішов так само, як і з’явився, у міріадах блискучих крапель...
