28 травня
Прогулянки Львовом завжди були чимось неповторним. Моменти, коли відчуваєш шляхетний шарм західної столиці — української і водночас європейської. Романтичні прогулянки старим Львовом нагадували чеську Прагу. У цьому місті завжди відчувалося щось українське, хай близьке до європейського, але аж ніяк не русифіковане. Львів — це свідчення нашої шляхетної історії, високої духовності, розквіту мистецтва, це незаперечний факт, що українці знаходяться набагато ближче до Європи, ніж про це думають, що ми не менше, ніж поляки, маємо причетність до розвитку європейської культури. Місто Івана Франка, Руської Трійці, Дисидентського Руху. Як боляче і неймовірно нереально було приїхати до Львова на річницю його заснування і замість звичного шляхетного звертання: «Доброго дня, пане!» почути російський суржик. Йти вуличками старого міста й звідусіль чути російську мову. Прикро визнавати, але все ж можна погодитися з русифікованим Києвом. Проте русифікований Львів здається чимось нереальним, чого не може бути.Так не хочеться розуміти, що у місті, яке завжди було форпостом незалежності, національної гордості, молодь у розмові частіше вживає російську, ніж українську. Львів’яни, як вам не соромно? Хочеться повторювати всім і кожному, що українці, попри всі стереотипи селянськості, шляхетна й витончена нація. Та як це робити, якщо навіть найбільш шляхетне наше місто втрачає ознаки українськості?
