8 квітня
Суботнього дня йду базарними рядами. Немолодий сивий чоловік, у якого часто купую яблука, звично звертається до мене: «Беріть, добродійко, яблучка дуже смачні».
Простую далі до городини, щоб купити петрушки та зеленої цибулі, й чую: «Візьміть, дамочко, все свіже». Проходжу повз молочні ряди — і тут радо припрошують: «Жіночко, пробуйте сметану, своя, домашня». Вирішила придбати кілька лимонів, й поцікавилася у молодого продавця — чи не дуже кислі. У відповідь почула: «Що ви, дєвушка — хороші лимончики, у самий раз!» А в м’ясному павільйоні кремезний чолов’яга, що торгував салом, назвав мене «панею». Уже в трамваї, їдучи додому, кондукторка сердито запитала: «Женщина, що у вас?» Я показала їй пенсійне посвідчення.
Ось так протягом години я була «добродійкою», «дамочкою», «жіночкою», «панею», «дєвушкою», «женщиною».
І чомусь саме оте «добродійко» якось приємно закарбувалося в пам’яті. Можливо, якби ми частіше зверталися так одне до одного, то й справді робили б більше добра...
