11 березня
Першого дня весни-2009 по TV показували ювілейний вечір Яна Арлазорова. На «Інтері». Зрозуміло, що нас, українських глядачів, вічно годують «осетриною другої свіжості». Не знаю точно, коли в ювіляра був день народження, але якщо трохи напружити звивини — то десь наприкінці 2007 року (судячи з виступу Л. Ізмайлова, який спрогнозував події 2017-го)... Взагалі-то мені винуватець торжества раніше був «не дуже» симпатичний: надто жорсткий погляд і гумор занадто нахабний. Але тут... Життєві обставини все скорегували — Арлазоров став «уходящей натурой», як кажуть артисти. Змарнілий, голос слабий, на обличчі — характерна жовтизна... І в залі переважна більшість глядачів сміялася, проливаючи сльози. Але, звичайно, більше сміялися. І тут вийшла Тамара Гвердцителі... Ніколи не думала, що вона може заспівати. Зовсім не продумавши, яке страхіття з цього співу може вийти: «Прощай, король, прощай...», «вакант на эту роль» і т. ін. Людина ще не померла і найближчим часом поки не планує — а з нею вже прощаються. Щоправда, співачка потім схаменулася і закінчила на «виват, король». «Король» великодушно посміхався. А гіркота, туга і осадок залишилися.
P. S. Про Арлазорова востаннє читала восени минулого року — він із дому вже не виходив і ні з ким не спілкувався...
